Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Баба Надя гримнула п’ястуком по столу:
– Та що то таке має бути? Тато тобі купляє і ковбасу, і сардельки, і м’ясце свіженьке, а ти он який! Ну, подивіться на нього! В кого ти такий вдався? Хто тебе такого навчив? Шо то за фільозофія така?
– Бабо, то не філософія, мені просто не смакує м’ясо.
Баба відвернулася і затулила обличчя рукою.
– Навіть не хочу того слухати. Навіть слухати того не хочу, ти мене чуєш?
– Мамо, та не плач. – Брохоль підійшов до баби Наді.
– Боженьку, що ж то за кара така? – затужила Надія Дмитрівна. – Заморити себе вирішив.
– Ну, гаразд, – сказав нарешті малий. – Ми з Галею зайшли, загалом, повечеряти. Час нам іти додому.
Брохоль став на порозі та загородив їм прохід.
– Ви куди? – спитав він.
– Додому.
– Ваш дім тут.
– Тут ваш дім. Наш дім через дорогу, – сказав син. – Можна я пройду?
Брохоль дав йому пройти. Говорити не було сили, звело зуби. Син зупинився біля нього.
– Тату, вибач, що я не їм м’яса.
– Ну, може, хоч рибу?
– Ні, риби теж не їм.
– А яйця?
– Теж ні… Тату, вибач… Вибач, чуєш? Я знаю, як це боляче тобі…
Брохоль не міг говорити. Та й не було там з ким говорити. У нього більше не було сина. Щоб не показувати цього, він почав збирати з підлоги сардельки. Підібрав біля раковини шматок м’яса.
– Діточки, зачекайте, – зірвалася Наталія Бронеславівна. – Візьміть хоч кашу з собою…
– Та в нас є каша, Наталіє Бронеславівно!
– Як же ж ви тепер жити будете? – заламувала руки Наталія Бронеславівна. – Що ж вам дати? Може, борщу вам налию в банячок маленький?
– Та ж він на кості, Андрійко те їсти не буде… Наталіє Бронеславівно! Ви тільки не хвилюйтеся, я якось годуватиму його, ви не переживайте, він не пропаде…
– Та як же не хвилюватися, як же не переживати… – причитала Наталя Бронеславівна у коридорі, поки діти взувалися й одягалися.
– На все добре, хай вам щастить! – озвалися діти і вийшли з хати.
У хаті панувала мовчанка.
Брохоль зібрав усі сардельки з підлоги в тазик і поставив його на стіл.
Він узяв одну сардельку, роздягнув її, наче банан, і в три укуси проковтнув.
– Вітю, піди завтра до них додому, розберися з ними. Тобі треба з ними серйозно поговорити, – сказала баба Надя.
– А нині що в нас таке було? Що я йому завтра казатиму?
На кухню повернулася Наталія Бронеславівна.
Баба Надя з появою Наталії Бронеславівни авторитетно сказала:
– Я гадаю так, Вітю. Що треба було його силою нагодувати. Ти за руки потримав би, а ми йому ті котлети запхали б.
– Цур на вас! – сказала Наталія Бронеславівна. – Ви хоч розумієте, що кажете? Та йому вже не п’ять років, щоб його силою годувати.
– Нє, то так лишати не можна, – сказала баба Надя. – Ви собі як хочете, а я завтра ще з ним поговорю. Я пішла. Вітю, проведи мене.
Біля дверей баба Надя прошепотіла Брохолю:
– Вітю, то все невістка. Я тобі кажу, то все вона. Така ладна дитина була, і дивися, що вона зробила з нього.
– Гаразд, завтра, мамо. На добраніч.
Він зачинив двері на три замки.
Наталія Бронеславівна пішла в ліжко.
Брохоль зайшов на кухню, де йому так і не дали повечеряти, і з’їв ще одну холодну сардельку. Потім пішов у душ, злий від голоду.
Вийшов із теплого душу трохи подобрілий. Брохоль заглянув на кухню, і погляд його знову впав на три нечіпані котлетки.
Йому стало невимовно шкода сина. Так шкода, ніби той помер.
Брохоль зробив собі чаю, врізав хліба і з’їв дві котлети з хлібом.
Коли він почав їсти третю котлету, то чомусь подумав, що його син ніколи більше не сидітиме ось так, як сидить він, сам, на кухні, з опущеним абажуром, не заїдатиме котлету хлібом. Брохоль не знав, хто з них на цей момент здався йому більш самотнім – син без котлет чи він сам без сина. На котлету з очей Брохоля потекли сльози.
«Та я ж тобі як краще хочу, розумієш? Як краще, – сказав Брохоль, запихаючи в рот котлету. – Я ж тобі добра бажаю».
Котлета не лізла. Брохоль почав схлипувати від сліз. Яка дурість – так утратити сина. Який біль. «Я знаю, як це боляче, тату…» – здається, його останні слова були такими.
Втрачати сина боляче. Ніби втрачаєш шматок себе.
Раптом Брохоль подумав, що він може зайти до сина в гості завтра і вибачитись. Адже син не помер зовсім. Він не помер насправді. Він живий. Зрештою, сьогодні син міг сказати, що збив на машині людину і що його посадять. Або могли сказати, що хтось збив машиною його сина і його син тепер інвалід. Або й взагалі того, боронь Боже…
Брохоль повеселішав.
Він витягнув із холодильника ще пару котлет, помідор, огірок і нарешті нормально повечеряв.
2011
Людина, яка нікому не заздрила
Присвячується моїй мамі
Алича
Ми зустріли його на зупинці, я і моя мама.
Він – чоловік років п’ятдесяти в тапках на босу ногу і солом’яному брилеві – сидів під магазином «Радехівське курча» і продавав аличу з кошика.
– По чому ваша алича? – спиталася мама.
– По п’ять, прошу пані. Беріть, хороша алича. Насипати вам?
Моя мама подивилася на захмарене небо, ніби радилася з таємною доктриною, і сказала мені:
– Скоро буде дощ. Я візьму літр, на вечір, зварю компоту.
Подув поривчастий вітер. Чоловік у брилі глянув у бік переїзду, звідки дув вітер, і притримав свого капелюха рукою.
– Зараз як уллє, – сказав чоловік. – Але блиснуло! Бачили?
Пролунав грім.
– Ви, прошу пані, може, до панотця ходили?
– Так, до панотця ходила. Хочеш аличі? – запропонувала мені мама.
Я взяв аличу в долоню, став їсти і плювати кісточки на узбіччя, не допльовуючи до асфальту. Ні справа, ні зліва ніяких машин не їхало.
– Так, ходила до панотця. – Мама поставила сумку зі свяченою водою на землю і роззирнулася ще раз навсібіч. Але ніщо не віщувало маршрутки.
Чоловік озвався.
– Я теж до нього ходив. Ой, пані, як він мені допоміг! Дуже добрий чоловік. Їх двоє, двоє братів. Ви не знали? Один в одному кінці села, біля озера, а інший
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісні про любов і вічність (збірник)», після закриття браузера.